Сиджу у віденському аеропорту, чекаю на літак до Лондона. Правду кажуть, що далеко від дому більше думаєш про свій край, родину. Пригадую бесіди з дідом. Мій дід, Василь Гелемб’юк, любив розповідати про своє дитинство. Жалію, що не додумався записати ті розповіді. Старі люди можуть розповісти багато цікавого про своє минуле. Теперішнє найстарше покоління пережило важкі часи. Надіюсь, що молоді саджавчани знайдуть час поговорити зі своїми старенькими родичами.
Деякі найяскравіші моменти я запам’ятав. Найбільше спогадів було про 1944 рік – останній рік німецької окупації.
Німці забирають
Коли в 44-му році в Саджавці забирали молодих людей на «роботу» в Німеччину, то прийшли і до нас. У списках значилося прізвище старшого брата Прокопа. Але Прокіп, дізнавшись, що його хочуть забрати, втік на Діл і там переховувався кілька днів.
Дідові було 15 років. Німці зайшли до хати, а дідо на печі сидить. Німець каже: «Злазь, ходи з нами». Дід не злазить. Прабаба (дідова мама) почала пояснювати, що хлопець замалий в Німеччину їхати. А німець схопив діда за ногу і тягне. «Я вхопився двома руками за комин і тримаюся, а німець щосили тягне мене з печі. Мама почала плакати», – згадував дідо. Але інший німець, офіцер, сказав: «Ніхт, кіндер» (замалий ще) і махнув рукою. Німці пішли ні з чим.
Великдень
«На Великдень 44-го року йшов сніг», – розповідав дід якогось Великодня в 90-х роках. Ми верталися із церкви як почули постріли. Червона армія тоді наступала і прорвалася аж до Саджавки. То була піхота, солдатів коло сотні. Вони просто пробігли через Саджавку. Їм майже ніхто не чинив опору. Через пару годин, після обіду, мадяри (угорці – союзники німців) погнали їх назад. Пам’ятаю, як мадяри, стріляючи, збігали з берега (це там, де зараз «Бам»), а руські тікали по нашій вулиці в напрямку Іванівців. Після того фронт зупинився в Товмачику і стояв там аж до липня»
Окопи в Товмачику
«3 місяці фронт стояв у Товмачику. В Саджавку прийшли німецькі частини і розмістилися в хатах по декілька чоловік. До того в селі майже не було німецьких солдатів, тільки мадяри. У нас також зайняли одну кімнату в хаті. Ті німці були добрі, кликали мене поїсти з ними і попити «шнапсу». Вони ходили в Товмачик повоювати і верталися відпочити. Одного дня двох із них привезли вбитими. Тіла 2 дні лежали в стодолі на дверях від хати, поки їх не забрали в Делятин чи Надвірну.
По селу постійно ходили поліцаї і шукали людей, щоб копати окопи в Товмачику. Тому ми, малі хлопці, намагалися не попадатися їм на очі. Краще було піти пасти корову в обіч, ніж копати окопи.
Одного дня я з двома своїми друзями захотіли поїсти черешень. Один виліз дуже високо на черешню, а я з іншим трохи нижче. Тут іде поліцай і місцевий чоловік (дід називав імена, але я не пам’ятаю). «Злізайте!» – кажуть. Вони побачили лише нас двох, а третього не замітили в гіллі. Ми злазимо і чуємо, як він там сміється з нас.
Відправляють нас в Товмачик. Йдемо на «гостинець», а далі мають чимось везти. Проходимо попри город, на якому росте кукурудза. Не змовляючись, обидва «пірнаємо» в кукурудзи і тікаємо. Німець також недовго думав, скинув свій автомат і давай по нас стріляти. Патронів з 20 випустив нам вслід. Ми бігли аж до вечора. Такого страху я більше в житті не мав. Ми боялися вертатися додому.
Німецька машина біля хати.
В нас за хатою німці тримали свою броньовану машину (щось типу бронетранспортера). Викопали яму, так що майже вся машина поміщалася, і зверху накрили захисними сітками. Боялися, щоб радянська авіація не скинула бомбу і не знищила машину. А мама через те весь час плакала: «Будуть зривати ту машину і ще мені хату зірвуть!»
Тушонка.
В липні 44-го року німців погнали геть із нашого села. Одного дня я вибрався на Діл і йшов у напрямку Молодятина.. На дорозі побачив віз, загружений якимись залізними карабайками. Перед тим я ще знайшов монтіровку і підібрав. В хазяйстві згодиться.
Взяв одну карабайку з воза і пробив її монтіровкою. З банки потекло щось маслянисте. Я передумав в тому порпатися. Подумав, що то якісь боєприпаси або мазути від зброї.
Взяв одну банку (тоді ще я не знав слова «банка»), приніс додому і показав братові. «Дурню! Це німецька тушонка. Там що, цілий віз посеред лісу?» – вигукнув брат. Ми побігли до сусіда позичити коня. Але коли ми прийшли, там вже не було ні воза, ні тушонки. Брат розізлився ще більше.
Ми з’їли ту банку тушонки. А могли їсти ще пару років. Якби я знав, що то таке в банках…. Тоді й уявити собі не міг, що м’ясо може бути в «залізних коробках».
Потім ми дізналися, що німці відступали з Молодятина і, втікаючи, намагалися забрати і свої припаси.
Літак
Коли в липні німців погнали геть, то німецька авіація все ще літала над Саджавкою. Бомбили транспорт червоної армії.
В один із днів німецький літак підбили, і він впав у ріку біля нас (там, де зараз «Данилове»). Пілоти вискочили з кабіни літака поки він падав, але в них не було парашутів. Один впав на берег і розбився, а інший – у ріку і вижив. Ми, малі хлопці, збіглися подивитися. Пілот був побитий, виліз із ріки, але іти не міг. За декілька хвилин з’їхалося повно машин з «руськими». Забрали німця, заодно погрузили залишки літака на машини і повезли.
Старші люди можуть розповісти ще багато цікавого. Головне – встигнути записати. Поспішаймо, поки не пізно.
