Дана стаття була розміщена Василем Гереєм на старій версії стайту під назвою “Відомі люди у Саджавці. Павличко” у червні 2010 року.

Дмитро Павличко — поет, перекладач, народився 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові на Івано-Франківщині у селянській родині. Один з організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка. З 21 жовтня 2005 року — народний депутат України (фракція Української Народної Партії). На IV Всесвітньому Форумі Українців, що відбувся в Києві 18-20 серпня 2006 р., Павличка Дмитра Васильовича було обрано Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.

Дмитро Павличко – Герой України.

В юнацькокому  віці, під впливом повстанської  романтики, Дмитро Павличко з однолітками попадає до сотні Спартана. Юні постанц, в Саджавці, в урочищі Мельники, вишикувалися перед своїм командиром, кріси були вищими за них. «Спарпан» уважно оглянув  юних вояків, розпитав звідки вони, а потім сказав, що їм зараз пора іти до школи, вчитися, здобувати знання, які пізніше знадобляться їм та Україні.
«Ваш час ще прийде, і ви знадобитеся  Україні, а зараз це наш  обов’язок. Ідіть і вчіться!» – пророче сказав «Спартан».

Повстанська кухарка Софія Мельник дала хлопцям  хлібину, і вони попрямували до своїх домівок.
В  2004 році  Дмитро Павличко приїзджав в Саджавку, хотів зустрітися з Софією Мельник, подякувати за хлібину, та, на жаль, вона уже померла (1998 р.).

Дмитро Павличко залишив такий запис у Книзі відгуків про музей: «В Саджавці я був 1945 року як воїн сотні Спартана. Я бачив свого сотенного один раз. Він вирвав од мене зброю: «Іди до школи! Ми загинемо, а ти повинен жити! Не забудь, де ти був. Ти був у сотні Спартана!» Сьогодні я знову зустрівся зі Спартаном. Діти-екскурсоводи розповіли мені про своє село – від доісторичних часів до нині. Добре, що є в Україні Саджавка, є така школа, є майбутнє нашої держави. Серце моє стискається від пошани до цих людей…

21 травня 2004 року. Д. Павличко».

Як спогад про про своє короткочасне перебування в сотні «Спартана», Павличко написав  вірш «Спартан».

Спартан

Стоять у лісі хлопці Спартана.

Рої і чоти. Сотня. Ніч ясна.

Блискоче зброя в золоті зорі,

Стоять стрільці дорослі й школярі,

Ровесники мої й мої брати;

Іде Спартан. Тремти, душе, тремти!   

В поставі – сила, партизанський сприт,

На оці- стрічки чорний оксамит.

Як адмірала Нельсона лице –

На лівім оці чорне кружальце.

Він підійшов. Я начебто підріс,

Я хочу стати вищим за мій кріс,

Стаю навшпиньки, пнуся догори.

А він питає: «Звідки, бахури?

Стопчатівські? А скільки ж тобі літ?»

«Шістнадцять!» – я спалив себе в одвіт.

Він обійшов та обдивився нас,

І, як молитву, прошептав наказ:

«Рій, здати зброю! Діти, марш домів!

Можливо, хтось мене не зрозумів?

До школи йдіть, беріться до книжок,

А ми без вас одбудем цей торжок,

Поборемось ще трохи з москалем.

А потім, як належиться, помрем!

Та з вас уже не вийме сатана

Те, що були ви в сотні Спартана;

Колись, при синьо-жовтій коругві

Ще стрінемось – і ви, і ми – живі!»

Мовчали ми. Стояли. Аніруш.

Він сам здіймав із нас тягар оруж.

Брав з наших рук з набоями ташки.

«Тепер додому, діти, навпрошки!»

І я побіг, обравши свій маршрут,

У Саджавці я перескочив Прут,

Пройшов попід верхами Кпючеви

І вийшов у Стопчатові з трави.

Мене мій батько плачучи зустрів,

А мати – як ведеться в матерів –

Молилася всю ніч біля вікна

За мене і за сотню Спартана.

1991