Як згадували покійного пароха Саджавки Ізидора Бобикевича в газеті “Діло” 1932р.

В газеті Діло №45 від 01.03.1932 було опубліковано посмертну згадку Ізидора Бобикевича, який служив парохом села Саджавка з 1905 по 1932 роки.

Ізидор Бобиксвич, совітник Єпископської Консисторії, парох села Саджавки, Надвірнянського повіту, помер у середу 24.ІІ. в 73. році життя і 49. священства.

З Покійним зійшла в могилу людина чесного та чистого як хрусталь характеру, що був кругом відомий своєю бадьорою оптимістичною, веселою вдачею, такою рідкою в наших часах. Походив із прастарого роду шведських аристократів, що по погромі Карла XII під Полтавою 1709р. осіли в околиці Гніздичева (Жидачівщина), де мали свої великі посілости, де й будували каплиці та церкви.

Як шляхта, мали привілей носити корону над назвищем, але цьо го звичаю зреклися ще прадіди помершого, що всі були священиками! Мовляв, не лицює паношитися, коли нарід, з котрим жиємо, такий опущений та бідний.

Покійний о. Ізидор був сином галицького декана о. Антона, пароха Викторова. Гімназію покінчив у Бережанах 1877року. Дух. семинарію покінчив у Відні 1882р. Оженився 1883р. в о. Миколи Устіяновича в Сучаві. Був парохом на Буковині, у Вижниці 16 літ, де вів культурний провід того гірського кута.

В гостинній хаті Покійного перебувала Леся Українка, Ольга Кобиляиська, як також роками шурин Корнило Устіянович, що малював там залюбки свої образи, писав поезії та піддавав їх критиці Покійного, людини з великою освітою.

Від 1905 року був парохом у Саджавці. Воєнна завірюха не вбила його веселої вдачі. Перебув усі прикрости, інвазії, знищення цілого маєтку, дорібку, але не впав духом.

В 1919 р. арештований, пересидів довший час у Бригідках, а пізніше був конфінований в Сміхові під Львовом.

1924 1925 р. захистив у себе отамана Ю. Тютюника з ріднею, з яким ділив і радість і горе, і хліб і сіль… Для всіх потребуючих скитальців мав усе відчинені двері.

Сам письменник і музик, браврадо участь у концертах, на яких виступав із своїм улюбленим чельом у тріях.

В останніх часах тяжка хороба зломила кремезну стать, сильне здоровля. Замкнулися очі, що так любо і привітно на всіх дивилися, а добряче серце, що в своїм житті не знало ні гніву ні злоби ні ненависти перестало вже битися.

Нехай буде пером земля рідкій, праведній людині, що зійшла оце в могилу. В. Й. П. Кл. Сора.

Діло №45 від 01.03.1932, сторінка 6

Більше про Ізидора Бобикевича можна прочитати тут: