Дана стаття була розміщена Василем Гереєм на старій версії стайту під назвою “Відомі люди у Саджавці. Павличко” у червні 2010 року.
Дмитро Павличко — поет, перекладач, народився 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові на Івано-Франківщині у селянській родині. Один з організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка. З 21 жовтня 2005 року — народний депутат України (фракція Української Народної Партії). На IV Всесвітньому Форумі Українців, що відбувся в Києві 18-20 серпня 2006 р., Павличка Дмитра Васильовича було обрано Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.
Дмитро Павличко – Герой України.
В юнацькокому віці, під впливом повстанської романтики, Дмитро Павличко з однолітками попадає до сотні Спартана. Юні постанц, в Саджавці, в урочищі Мельники, вишикувалися перед своїм командиром, кріси були вищими за них. «Спарпан» уважно оглянув юних вояків, розпитав звідки вони, а потім сказав, що їм зараз пора іти до школи, вчитися, здобувати знання, які пізніше знадобляться їм та Україні.
«Ваш час ще прийде, і ви знадобитеся Україні, а зараз це наш обов’язок. Ідіть і вчіться!» – пророче сказав «Спартан».
Повстанська кухарка Софія Мельник дала хлопцям хлібину, і вони попрямували до своїх домівок.
В 2004 році Дмитро Павличко приїзджав в Саджавку, хотів зустрітися з Софією Мельник, подякувати за хлібину, та, на жаль, вона уже померла (1998 р.).
Дмитро Павличко залишив такий запис у Книзі відгуків про музей: «В Саджавці я був 1945 року як воїн сотні Спартана. Я бачив свого сотенного один раз. Він вирвав од мене зброю: «Іди до школи! Ми загинемо, а ти повинен жити! Не забудь, де ти був. Ти був у сотні Спартана!» Сьогодні я знову зустрівся зі Спартаном. Діти-екскурсоводи розповіли мені про своє село – від доісторичних часів до нині. Добре, що є в Україні Саджавка, є така школа, є майбутнє нашої держави. Серце моє стискається від пошани до цих людей…
21 травня 2004 року. Д. Павличко».
Як спогад про про своє короткочасне перебування в сотні «Спартана», Павличко написав вірш «Спартан».
Спартан
Стоять у лісі хлопці Спартана.
Рої і чоти. Сотня. Ніч ясна.
Блискоче зброя в золоті зорі,
Стоять стрільці дорослі й школярі,
Ровесники мої й мої брати;
Іде Спартан. Тремти, душе, тремти!
В поставі – сила, партизанський сприт,
На оці- стрічки чорний оксамит.
Як адмірала Нельсона лице –
На лівім оці чорне кружальце.
Він підійшов. Я начебто підріс,
Я хочу стати вищим за мій кріс,
Стаю навшпиньки, пнуся догори.
А він питає: «Звідки, бахури?
Стопчатівські? А скільки ж тобі літ?»
«Шістнадцять!» – я спалив себе в одвіт.
Він обійшов та обдивився нас,
І, як молитву, прошептав наказ:
«Рій, здати зброю! Діти, марш домів!
Можливо, хтось мене не зрозумів?
До школи йдіть, беріться до книжок,
А ми без вас одбудем цей торжок,
Поборемось ще трохи з москалем.
А потім, як належиться, помрем!
Та з вас уже не вийме сатана
Те, що були ви в сотні Спартана;
Колись, при синьо-жовтій коругві
Ще стрінемось – і ви, і ми – живі!»
Мовчали ми. Стояли. Аніруш.
Він сам здіймав із нас тягар оруж.
Брав з наших рук з набоями ташки.
«Тепер додому, діти, навпрошки!»
І я побіг, обравши свій маршрут,
У Саджавці я перескочив Прут,
Пройшов попід верхами Кпючеви
І вийшов у Стопчатові з трави.
Мене мій батько плачучи зустрів,
А мати – як ведеться в матерів –
Молилася всю ніч біля вікна
За мене і за сотню Спартана.
1991
